Small remake

Building the bounds like states

Instead of sayin’ straight

That my usual point of view

Is three words:

I

Need

You

խաչմերուկ

И бьётся в виске тонкой жилкой:
“Спасайся, пока не поздно!”
Просто все мы друг другу чужие.
Вокруг одни перекрёстки.

(одній хорошій людині)

(c) Л.Х.

Беда в том, что жизнь бежит быстрее нас. А мы, как друаки, пытаемся догнать поезд, который мало того, что чужой, так ко всему ещё и отошёл уже от перрона. И это всё втесто того, чтобы просто дождаться своего.

чесно

Сьогодні знову стало пусто в моєму світі… My saint-damn emptyness… Всі, хто видавалися близькими, зараз далеко. А мені, чорт забирай, паршиво. Не від розчарування – від відсутності емоцій. Це найгірший стан. Хоча ні, емоції є, але чогось не вистачає. Може надії на то, що має бути краще? Чи якось ілюзій, бо вони всі були вичерпані ще пару років тому? Чи може сподівань, що були тими самими ілюзіями? Не знаю.

Є почуття, що мене десь глобально наїбали. І мені від цього погано. Хоча може це я сама себе найобую зі своїми спогадами та ілюзіями?

Велкам ту май найдепресивніший пост. Не хочу писати лірики… Вона занадто сильно мене виснажує і вивертає. Але хоч інколи хочеться дозволити собі бути слабшою, ніж ви всі думаєте… Хоча б тому, що я такою і є…

Парадокс

Помітила тут одну штукенцію: мені патологічно треба, щоб час від часу мені влаштовували якісь приводи для того, щоб я почувалася a bit down. Бо інакше виходить, що я не можу писати. Зовсім.

Я не кажу, що треба мене зовсім весь час ображати:) Проте певні маленькі розчарування в будь-якому разі мають бути. І це дуже коштовний дар, коли людина може мені влаштовувати такі невеличкі “струси свідомості” й при цьому не виклакати в мене негативу.

Так от, я про парадокс. А він полягає в тому, що після того, як я випишу всю свою образу в якійсь художній формі, мені стає дійсно добре. І в більшості випадків все само собою налагоджується через деякий час. То виходить, що для того, щоб мені було емоційно добре, треба, щоб мені періодично ставало паршиво… Це якийсь прихований мазохізм чи що?

А ще ніяк не навчуся ображатися на людей. Хоча, напевно, це й не треба. Не зважаючи на те, що іноді дуже хочеться:)

Шось таке….

Вот ты говоришь “кажется”…

Вот ты говоришь «кажется»…

А почему мурашки по спине, когда смотрит и улыбается?

И знаешь вот, когда говорит, кажется, готова слушать – не смолкал бы только.

И когда он где-то, я как на иголках.

В глаза смотрела бы, не отводя взгляд.

Если бы сказал: «Вернись», пошла бы назад.

И почему с ним на кровати хорошо, а одной тесно?

Так бы и ходила за ним, лишь бы рядом, пусть и не вместе.

Полжизни бы отдала, чтобы видеть, как он просыпается по утрам.

А ты заладил тут свое «самообман»…

She waits for his call…

That was her first time when she fell in love like this.

That was her last chance to show them that she feels.

That was not her style to stay with him that night.

That was her best try to feel like she’s alright.

But he disappears like all the others

He pretends they are just lovers

He can’t even get he breaks her heart this way.

She writes him a message that will never be sent.

She screams in the phone with no signal:

“So how can you do that to me now?!”

She screams: “I hate you! You’ve made me a mess!

Disappear! Leave me alone! I’ve never felt so depressed!

Get yourself another one-night-stand!”

And then the morning comes.

And she waits for his call again, again and again…

Hello!:)

Якось давненько знову не заходила до вас:)

Хоча, власне, про що мені тут написати зараз? В мене все добре! Навіть дуже:)

Птічка моя вже в дорозі до Криму (трошки заздрю навіть), я все ще у Харкові… Проте це вже не здається таким трагічним. Мій відпочинок відкладається на непевний час (якщо точніше – просто до того часу, коли з*явиться в кишенці бабло).

В мене от стільки всього понаписано, але якось все аж занадто свіженьке, щоб його викладати. Завела собі звичку тепер писати, відкладати й вже потім щось виставляти (Женя, привіт!:)).

 А ще я напевно адаптуюся поступово до цієї спеки. І знову згадала про свої рольчики:) Тут вже напевно треба сказати: дякую, Антон – був привід катнути:)

А ще помічаю, що деякі люди знайшли вже собі майже постійну прописку в моєму блозі. Насправді дуже рада, що ви всі в мене є! Ті кого я тут згадую постійно чи зовсім іноді, чи колись взагалі вирішую не називати імен…

Трошки пізніше (чи раніше, якщо згадати про час:)) виставлю вам щось почитати. Ніяк от ще не зберуся перекинути зі старого вінта на новий тексти.

От так от незмістовно, але:)

Hyvää päivää!

Ось я все ж таки вирішила взятися за свою фінську мову, бо мені як філологу важко знати лише кілька слів тої мови, що мені подобається;)

Останнім часом захопила мене фінська. Бу дуже вона мелодійна, та незвичайна як для нашого слуху. До того ж дуже складна.

Отже обіцяю вам тут привселюдно, що відтепер мій мінімум один урок з підручнику фінської мови на день! Сваріть мене, якщо я буду відмазуватися. Об’являю війну своєму артикулярному аппарату і починаю:) Сьогодні вже перемогла другий урок. Пишайтеся мною. За кілька тижнів зможу вже трошки говорити навіть.

Життя продовжується!

вместе одни

Время зовем почему-то «новое»

Или позднее. Или просто херовое.

Откладываем дела в сторону…

Делим общее почти поровну.

Я пью коньяк, а ты свое пиво.

Ищем порознь точку обрыва.

Кнопку смыва. Вариант слива.

Без претензии на «красиво».

Без вариантов остаться кем-то.

Без слезных постов во фрэнд-ленте.

Без лирических отступлений

Без моей сигареты тлений.

Забиваемся в темный угол

И молчим оттуда друг другу…