Моя чергова міні-метаморфоза:)

Можете мене привітати – я знов брюнетка:) Рудою бути не схотіла. Піду відбирати свого фотіка в подруги наразі. І трошки прогулятися… А життя таки кайфове:)))

Про роботу…

Аааа! Ще згадала тут по ходу… Нікому там нічьо перекласти англійською не треба, нє? Бо я відтепер як чесний фрілансер заробляю лише перекладами… Тож як, нє? Чи може там… ну знайомим комусь… чи що…

Ось так!

Ось так я і випала зі свого блогівського життя дуже надовго… Більше так не буду:) Нарешті вирішила, що треба щось починати писати – якось не дуже гарно на мене вплинула моя “творча відпустка”. Отже! Завтра ж починаю виправлятися:) Шаритимуся з плеєром містом (маршрут десь так стм Радянська – сад Шевченка) і підслуховуватиму розмови у кав’ярнях штибу Пузатої хати чи може Здоровенькі… ще не знаю. Так чи так десь планую зависнути за кавою та трошечки пописати… По-старомодному так – ручкою у блокноті:) Бажаючі приєднатися до прогулянки – шукайте мене десь у телефонному режимі години до 6ї вечора. Потім я йду в підпілля:)

Ось таке воно – повернення.

94th aniversary of Armanian Genocide

The reason why I’m writing this post in english is that I want more people to hear, to see and to get that what happend on 24th april 1915. Armenian Genocide made by turkish people occured and Turkey still denies it so! And you know, I think it’s not fair! We’re still fighting for that they simply recognize what have they done. But they still say that it’s “so-called genocide”. This year it will be 94 years passed after the first genocide of 20th century. And I think that thet’s important point about recognision of it. Because it will be the first step of world countries to never mak it again. In many countries of so-called 3d world such as african countries the genocide continues today. And the only way we can stop all this hell on earth is to call the things by their own names! Let’s tell the trues. Let’s be honest about it if you still care about this world.

Here are a few videos about Armenian Genocide and it’s recognision in the world. Just to make you know more about

The worth thing in this situation that turkey called us liers, told that we made terrors when we were begging for justice for 94 years. Does it look like lies? Didn’t 1.5 million of victims dead approve that it has happend?

24th april 1915. Armenian Genocide. Never Again. Noone is forgotten.

Sunrise Avenue

Випадково натрапила я на фінський гурт Sunrise Avenue. Як виявилося, ми ніби трошки знайомі. І знаєте, от є кілька пісень, що мені дійсно подобаються. Заділюся однією. Кліп напевно найпрофесійніше знятий з усіх, що в них є. Нижче текст як завжди)) Переклад додам пізніше, бо, вибачайте, в мене типу побачення:)))) Пісня має назву Heal Me. Enjoy!

Samu, kiitos. Oli ilo puhua uudelleen. Sorry for my terrible suomi=)

 

This is something I cant hide
Cant throw it away
This is something I cant fake
They know youre away
They know how to break me
They know youre far away 

If this sadness takes its place
Ill free the space it needs
Im hiding in the place
Where we share the days
Where we share the nights
Go through dark and light 

Could you believe Im waiting for someone
Could you believe Im holding the night with my hands
Alone in the night on my own
I feel the pain inside me
Only you can heal me 

This is something I cant take
I feel so lame
There is nothing in my mind
But you all the way
You rule every moment
Youre the air around me 

Loves a lonely road sometimes
I keep moving on
Towards the moment youll be mine
A long way to go
To where we belong
Well be there before long 

Could you believe Im waiting for someone
Could you believe Im holding the night with my hands
Alone in the night on my own
I feel the pain inside me
Only you can heal me 

By sharing this moonlight
And the tears in my midnight cry
I need to hear you breathe by
Me in the night, deep in the night

Про антиснідовий фестиваль, Шато і все таке…

Занесло мене 26го на фестиваль присвячений антиснідовій компанії, який проходив у Шато Лєдо… Дивно все якось вийшло. Бо мені, бідосі, довелося піти туди з Напрягом (з великої літери, бо це власне ім*я одного товариша). Попали ми до клубу десь близько 22.00. Хвилин 10 з*ясовували де там що, бо це був перший виїзд до цього приміщення. Заплатили жлобські 80 грн за кожен квиток і пішли в середину. Якраз грали Pur:Pur. Власне картинка їх виступу та ще декількох гуртів є дуже змазаною, бо десь до 23.00 я шарилася тим доволі великим приміщенням, віталася зі знайомими. Дуже здивувало, що цього разу кількість людей, що віталися зі мною і яких я при цьому, хоч стріляйте, не знаю, була просто нереальною.

Наступною зупинкою для мене був виступ моїх любих …и Друг мой Грузовик. Мене, разом із Андрієм Запорожцем, що тихенько встав десь недалеко від мене, порвало в тряпочку. По ходу, ми були двоє таких, що вривалися від початку і до завершення сету ИДМГ. Це було круто. Десь під кінец виступу до шаленого вриву підключилася Мала (Люк). Прямо перед сценою як завжди тусили слемери, але я вдало виманеврувала:) цього разу без травм. Трохи налякав Міша Кабанов зі своїм імпровізованим стейдж-дайвінгом. о_О За тої кількості людей під сценою, це виглядало принаймні спробою самогубства. Але і тут все обійшлося:)

Потім був похід до гримерки, куріння халявного кал*яну, і бухання халявної бухашки, що, доречі, потім обернулося проти мене. Бо десь підчас сету Younat*а я пішла казати ведучому (він же Андрій Берколь), що він сьогодні гарнюня і нереально схожий на Кобі Шеддікса. Сподіваюся його не злякала п*яна тьотка (це я), що ні з того ні з сього щось почала йому втирати…

О! Так, ще бів вері найс блек гай, що читав із гуртом Танго Темпо. Приємний чувак.

Радувало поперемінне натикання мене на знайомі обличчя, незнайомі обличчя, що були чомусь дуже раді бачити мою не дуже тверезу персону, були обличчя, що намагалися перетворити мою персону на труп, пропонуючи ще буханути, але то було вже зайве.

Ще порадувала моя люба Птічка. Просто своєю присутністю. І Бодя – без нього було б не так весело.

Так чи так, мене знову занесло у гості. Додому я потрапила лише наступного дня десь о 17.00… З жахливим станом, що має назву “бодун”. Все, припиняю пити. І сідаю на дієту. В мене нова ідея фікс – хочу важити знову 57 кг. А може то просто пів на п*яту ранку??? я не впевнена))))

А…. ще я трошки захворіла. Болить горло. А голос зранку який! Можна лякати сусідів. Чи не знаю кого там.

Блін, щось мене так давно тут не було! В мене тепер аж 2 напівофіційних місця дислокації)))) А дім, це там, де моя зубна щітка знаходить хоча б тимчасове пристанище. Ось так. А ще я офіційно безробітна. Після Нового Року виходжу на полювання. Тримайтеся))))

Доречі, вітаю всіх з пройдешнім католицьким різдвом))) особливо моїх євро-штато-канадських друзів. I miss you, guys! I hope ya had a kickass X-mass!))) Canadians!!!!! Adam, Naomi, Nathan, Barry, Neil, Cecil, James, Roo, Kim!!!! I’m coming!!!! See ya all on February!!!! :-*

Papa Roach’s new video

Напевно всі, хто зі мною спілкується, знають як мені нра Papa Roach:)) і ось нещодавно вони випустили новеньке відео до пісні, що ввійде до їхнього нового альбому, який, за словами Кобі, має незабаром вийти перед наші з вами світлі оченятка та жадібні до нової музички вушка. Тож хлопцям з цієї команди треба побажати творчої наснаги, щоб вони нас продовжували радувати й надалі.

Джейкобі (вокаліст) каже про новий альбом, що він буде більш різноплановим, що деякі пісні будуть спокійними, більш фанковими, а деякі дуже навіть важкими. Бо вони намагалися якомога більше проекспериментувати зі звучанням.

Ну що ж, подивимось. А тим часом пропоную зацінити відео Papa Roach “Hollywood Whore”. Хоча, я не можу не надати невеличкої рецензії. Як на мене, то, на відміну від решти кліпів цього коханого мною гурту, цей витвір вийшов якимось аж занадто безсюжетним. Хоча… це компенсується красивою розкадровкою. Знято достатньо кровожерливо, жорстко і категорично. В мене таке враження, що автором цього кліпу є Джейкобі власною персоною))) Бо в нього самого є якийсь трошки хворобливий потяг до кривавих сцен. А чого-чого, а крові в цьому кліпі достатньо.

Усміхнена:)

Дуже дивно, але твої дзвінки “просто так” мені піднімають настрій, навіть коли ти в абсолютно неадекватному стані дзвониш серед ночі. А ще те, як ти іноді геть по-дитячому поводишся. І те, яким дорослим ти буваєш. А ще купа смсок щодня – як щось, що ніби вже колись було, але повернулося до мого життя… І те, що тобі можна сказати будь-що. Ти змушуєш мене робити дурниці, за які мені не соромно і які лише змушують тебе посміхатися. А ще те, яким виховательстким тоном ти кажеш мені їхати додому, а не пертися кудись поночі пити каву. І те, що в такі моменти я легко погоджуюся і таки їду додому. Те, як з тобою можна говорити весь час, і те, як ти легко змушуєш мене замовчати, коли я говорю забагато. А ще якийсь особливий випадок, через який все зараз так, як воно є…

Все це змушує мене посміхатися якось по-особливому:)

Просто такий день був…

Просто такий день був… Сьогодні якось по-особливому захотілося з кимось поговорити… І, як на зло, поруч не було нікого… А думок було занадто багато, щоб втримати їх у моїй бідолашній хворій голові. Десь із колонок мені наспівував Адам Гонтір про те, що не треба вкладати своє життя до чиїхось рук, бо вони можуть забрати його в тебе.
Просто такий день був – хотілося обійняти когось, а поруч була лише пустота. І від цієї пустоти був один крок до прірви, і ще один – до когось, хто можливо теж думав про мене в ту саму мить.
Просто такий день був – ні дощу, ні вітру – самий штіль. І в мені, і назовні. Хотілося зішкребти з себе татуювання, що нагадувало про те, як все могло статися, але не сталося. Про те, як було, і як тепер…
Просто такий день був, що хотілося пити каву не на самоті. Хотілося вставати о 6й і готувати комусь сніданки перед роботою. Або читати книжки вголос. Чи просто дивитися дурний телевізор, знаючи, що на відстані витягнутої руки є хтось.
Просто такий день був – нікого поруч. А ще осінь. Брудно-жовте листя та перший мороз. Якесь вже майже зимове холодне сонце. І хмари – такі бувають тільки на осінньому небі.
Просто такий день був…

Нове татуюваннячко:)

Минулої п*ятниці я таки вирішила зробити собі ще одне татуювання. Тепер надпис Never too late красується на моєму животику:) приблизно так це виглядає:

 

 

 

 

 

 

Дякую майстру Андрію ( салон “Бриллиантовая Рука”) за чудову роботу та приємну розмову:)